Порадою щодо прочитання книги вперше в рубриці книга добросудівця ділиться Тетяна Огнев‘юк, Голова Правління Правничої асоціації «ДОБРОСУД», адвокат.

«Сьогодні ми радо ведемо діточок до школи, мимоволі пригадуючи свої шкільні роки та знання. Отримані знання та давно забуті. А можливо, і недоотримані. Саме це останнє відчуття не покидало мене під час прочитання соціально-психологічного, ідейного та детективного роману авторства одного з найвеличніших українських письменників Івана Франка «Перехресні стежки».

Цей твір не входив до обов’язкової шкільної програми і моє знайомство з ним відбулось значно пізніше, після долучення до лав адвокатської спільноти. Тому є очевидним, що на мої враження від прочитання твору про молодого адвоката, в образі якого поєднуються найкращі риси людини і професіонала, вплинула приналежність до адвокатської професії та глибока емпатія до героя (до речі, прообразом Рафаловича був відомий адвокат зі Стрия Євген Олесницький). Втім не лише внутрішній конфлікт героя, його боротьба з насильством та несправедливістю, присутні в цій повісті.

Назва роману характеризує перехрещення життєвих стежок всіх персонажів. Пригадуєте, як часто ми кажемо: «Тісний світ!», випадково зустрівши когось? Цей роман показує, що світ дійсно дуже тісний, а не такий великий яким здавався нам в дитинстві. І випадковості зовсім невипадкові. Як і все в нашому житті.

Книга розпочинається з розповіді про те, як молодий адвокат приїздить до чужого села, щоб набути практичного стажу роботи, стати справжнім професіоналом. Він зустрічає нових людей та тих, кого колись знав… Бере участь в судових процесах, набуваючи слави потужного захисника. На своєму життєвому та професійному шляху зустрічає людей, які є носіями сформованих світоглядів, мають свої інтереси, правила й норми. Це представники різних соціальних верств тогочасного населення початку ХХ століття, але важливо тут те, що кожен з них абсолютно сталий в своїх переконаннях.

Правдошукацтву народного адвоката Рафаловича протиставляється цинічність, корисливість та моральний садизм Стальського – його колишнього викладача та наставника. В перші хвилини повісті Стальський хизується тим, що працює в суді, розповідає ганебні історії про місцевого суддю, проявляє зневагу до людей з якими живе та працює. Навіть до своєї роботи, яку з одного боку вважає дуже важливою, а з іншого – можна запізнитись, нічого страшного не станеться. Робить все в манері зверхності, з відчуттям власної унікальності. Як читач, ви відчуваєте, що Стальський лише поза спиною здатен бути таким «щирим», тоді як в очі ось цим самим героям своїх оповідань говорить лише гарне.

Втім, найбільше моє роздратування викликали розповіді Стальського не про суд, а про свою дружину та всіх жінок, які на переконання цього персонажу, є банальною чоловічою власністю та негідні мати власну точку зору чи, тим більше, якісь громадянські права. Вони були позбавлені права навіть обирати з ким одружуватись – все вирішували старші родичі. Образ дружини Стальського Регіни про те, що терпінню може прийти край, садист може стати жертвою своєї «жертви» і справжнє кохання ніколи не минає.

Окрім проблематики взаємостосунків українського селянства та інтелігенції, між владою та підлеглими, недосконалості тогочасного судочинства та безправного становища жінок у суспільстві, в романі чітко прослідковується проблема вибору головного героя між особистим життям та громадським обов’язком. Впродовж всього твору він намагається віднайти правильний баланс і врешті, робить свій вибір. Про який ви дізнаєтесь прочитавши повість до кінця;)

Вражаючим з точки зору глибини метафори є епізод зустрічі Рафаловича з селянином, який заблудився в тумані. Франко описує думки адвоката так:

«Оцей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть посеред рівного шляху й не знає, в який бік йому додому, — чи се не символ усього нашого народу? Замучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть… серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням, не знає, куди йому йти. І Євгеній зітхає: «Хто вкаже тобі дорогу, хто підведе тебе, мій рідний народе?»

Читаючи роман далі розумієш, що під цим «кимось» автор має на увазі саме молодого адвоката. Вихований, вигодуваний хлібом, потом і працею свого народу, від чесною працею має відплатити йому та вказати правильний шлях. Таким чином, автор намагається художньо вирішити проблему служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові.

Чи не відкликаються такі думки зараз? Пройшло понад сто років, більшість освічені, вміють читати і думати, а туман продовжує збивати час від часу з дороги наш народ…

Можливо саме через те, що демократична інтелігенція не завжди належно виконує свою функцію. Через те, що «Рафаловичі» стали Стальськими або ж обрали особисте замість громадського, або ж залишили Україну, воліючи забути чиїм хлібом, потом та кров’ю були викормлені та на якій землі могили їх дідів і батьків…

Повість була написана Іваном Франком в 1900 році, в 1913 році її було передруковано у Сполучених Штатах Америки накладом української газети «Свобода» в серії найзнаменитіших повістей Івана Франка, і сьогодні через 123 роки після її написання, я рекомендую її до прочитання всім правникам, кому не байдужа доля людей в Україні і всім, хто хоче переосмислити значення адвокатської професії та ролі справедливого суду в демократичному суспільстві.

Йдемо до джерел власної національної ідентичності, до класиків та геніїв української літератури.