Стаття «Як Молдові вдалося. Розповідаємо про судову реформу за участю ЄС, на яку не зважилася Україна» безумовно привертає увагу до важливої теми — пошуку ефективної моделі реформування судової влади. Проте окремі її висновки потребують ширшого історичного та правового контексту.

Час появи статті та питання гарантій незалежності

Насамперед варто звернути увагу на час її появи. Стаття була опублікована в період, коли в Україні фактично виникла чергова криза у взаємовідносинах між судовою та виконавчою владою, пов’язана не з питаннями доброчесності суддів, а з гарантіями їхньої незалежності.

Нещодавно законодавець відновив у профільному Законі України «Про судоустрій і статус суддів» законодавчу модель визначення суддівської винагороди, відповідно до якої її базою для розрахунку є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня відповідного року. Саме така конструкція була передбачена законом як одна із гарантій незалежності суддів.

Нагадаю, що протягом останніх років ця законодавча гарантія фактично була нівельована шляхом запровадження в законах про Державний бюджет спеціальної розрахункової величини у розмірі 2102 гривні, яка не змінювалася з 2021 року. В умовах значної інфляції це призвело до істотного зменшення реальної купівельної спроможності суддівської винагороди. Йдеться не про питання підвищення розміру суддівської винагороди, а про збереження тих гарантій незалежності, які сам законодавець встановив для судової влади.

Саме в цей момент суспільна дискусія закономірно мала б стосуватися питання, чи може орган виконавчої влади фактично не виконувати закон, мотивуючи це бюджетними обмеженнями, і чи відповідає така практика європейським стандартам незалежності судової влади.

Натомість увага читача переключається на іншу тему — необхідність чергового «очищення» судової системи.

Безумовно, питання доброчесності суддів залишається надзвичайно важливим. Проте європейські стандарти ніколи не протиставляють доброчесність та незалежність судової влади. Навпаки, Венеційська комісія, Консультативна рада європейських суддів, Комітет міністрів Ради Європи та практика Європейського суду з прав людини послідовно виходять із того, що належне матеріальне забезпечення суддів є однією з фундаментальних гарантій їхньої незалежності. Саме тому питання фінансування судової влади не може розглядатися лише як бюджетне. Воно безпосередньо стосується принципу верховенства права.

Історія судової реформи: хто був першим?

Ще один аспект, який, на мою думку, потребує уточнення, стосується історії самої судової реформи. Із загальної логіки статті може скластися враження, що Молдова першою запропонувала принципово нову модель очищення судової влади, а Україна лише зараз має наслідувати цей досвід.

Однак хронологія свідчить про інше.

Саме Україна після Революції Гідності 2014 року стала однією з перших держав регіону, яка розпочала безпрецедентну за масштабами судову реформу. Були запроваджені:

• процедури кваліфікаційного оцінювання суддів;
• комплексна перевірка професійної компетентності, професійної етики та доброчесності;
• конкурси до Верховного Суду;
• оцінювання кандидатів за участю Громадської ради доброчесності, а згодом — за участю міжнародних експертів при формуванні окремих органів суддівського врядування та доборі суддів.

Фактично саме українська реформа стала своєрідною лабораторією, у якій апробовувалися механізми, що пізніше були використані і в інших країнах регіону.

Роль громадянського суспільства та глибина перевірок

Не менш важливою особливістю української судової реформи є те, що вона стала, мабуть, наймасштабнішим прикладом залучення громадянського суспільства до процедур очищення судової влади та формування нового суддівського корпусу.

Саме Україна однією з перших у Європі інституціоналізувала участь представників громадськості у процесах оцінювання суддів і кандидатів на посади суддів. Насамперед ідеться про діяльність Громадської ради доброчесності, яка відповідно до закону збирає та аналізує інформацію про суддів і кандидатів, надає Вищій кваліфікаційній комісії суддів України висновки щодо їх відповідності критеріям професійної етики та доброчесності, бере участь у співбесідах та фактично є повноправним учасником процедури оцінювання.

Тому твердження про недостатню увагу України до очищення судової влади не враховує ще одну принципову особливість української моделі.

Достатньо переглянути відкриті трансляції співбесід у Вищій кваліфікаційній комісії суддів України або у Вищій раді правосуддя, щоб побачити, наскільки ретельною є перевірка кандидатів і діючих суддів. Під час таких співбесід детально аналізуються декларації, походження активів, спосіб життя, дисциплінарна історія, судові рішення, професійна діяльність, публічні висловлювання, можливі конфлікти інтересів та інша інформація, яку надає, зокрема, Громадська рада доброчесності.

Іноді такі співбесіди тривають кілька годин і передбачають надзвичайно детальний аналіз практично всіх аспектів професійної діяльності кандидата. За своєю інтенсивністю та обсягом досліджуваних обставин вони аж ніяк не можуть вважатися формальною процедурою.
Саме тому було б помилково стверджувати, що механізми перевірки доброчесності в Україні є декларативними або такими, що істотно поступаються молдовській моделі. Українська система поєднує декілька взаємопов’язаних інструментів контролю:

• електронне декларування;
• перевірку декларацій Національним агентством з питань запобігання корупції;
• спеціальні процедури кваліфікаційного оцінювання;
• конкурсний добір до судів різних інстанцій;
• участь Громадської ради доброчесності та міжнародних експертів.

Більше того, саме українська модель є однією з небагатьох у Європі, де громадськість отримала не лише можливість висловлювати свою думку щодо кандидатів, а й реальні процесуальні механізми впливу на результати оцінювання. Висновки Громадської ради доброчесності не залишаються поза увагою органів суддівського врядування. Вони стають предметом обов’язкового публічного обговорення під час співбесід, а кандидати зобов’язані надати вичерпні пояснення щодо кожного наведеного факту.

Vetting та українські реалії

Саме тому, оцінюючи українську судову реформу, не можна зводити її лише до питання наявності чи відсутності процедури vetting. Україна вже понад десять років застосовує комплексний механізм перевірки доброчесності, який поєднує державний фінансовий контроль, громадський контроль, конкурсні процедури та інституційне оцінювання суддів. За рівнем залучення громадянського суспільства до цих процесів українська модель є однією з найбільш відкритих і вимогливих серед держав регіону.

Тому було б не зовсім коректно стверджувати, що Україна «не наважилася» на ті процедури, які застосувала Молдова. Навпаки, значна частина інструментів перевірки доброчесності була впроваджена в Україні значно раніше.

Звичайно, українське кваліфікаційне оцінювання та молдовські процедури pre-vetting і vetting не є тотожними. Вони відрізняються інституційною моделлю, процесуальними механізмами та окремими юридичними наслідками. Проте їхня функціональна мета є надзвичайно близькою. І в Україні, і в Молдові оцінюються походження активів, відповідність способу життя задекларованим доходам, професійна етика, доброчесність, конфлікти інтересів та інші обставини, які можуть поставити під сумнів здатність особи здійснювати правосуддя.

Рівень довіри та виклики воєнного часу

Не менш дискусійним видається і використання аргументу про низький рівень довіри до судової влади.

Справді, соціологічні дослідження часто демонструють невисокі показники суспільної довіри до судів. Водночас останніми роками дедалі більше фахівців звертають увагу на методологічні обмеження таких опитувань. У більшості випадків вони відображають думку населення загалом, значна частина якого ніколи не була учасником судового процесу і не має власного досвіду взаємодії із судами. Тому узагальнений показник суспільної довіри не завжди є достатньо точним індикатором якості здійснення правосуддя.

Це не означає, що проблема довіри відсутня. Однак вона потребує більш глибокого аналізу, ніж просте посилання на результати соціології. Після більш ніж десяти років майже безперервної судової реформи українська судова система стикається вже не лише з питаннями очищення.

Сьогодні не менш гострими є інші проблеми:

• критичний дефіцит суддів;
• величезне процесуальне навантаження;
• кадрова криза в апаратах судів;
• недостатнє фінансування та технічне забезпечення судів;
• забезпечення державою реальних гарантій незалежності судової влади.

І все це під час війни, на фоні повітряних тривог, які у прикордонних з рф областях майже не замовкають, в умовах постійних обстрілів, регулярних блекаутів. Саме ці питання дедалі більше визначають здатність судів здійснювати правосуддя у розумні строки та забезпечувати громадянам ефективний доступ до суду.

Висновки

Тому оцінюючи українську судову реформу, важливо уникати надмірних спрощень. Україна не уникала реформ. Навпаки, вона стала однією з перших держав Європи, яка після 2014 року реалізувала масштабний експеримент із реформування судової влади, результати якого уважно вивчалися і за її межами.

Сьогодні головне питання полягає вже не лише в тому, як очищувати судову систему. Не менш важливо відповісти на інше питання: чи готова сама держава після багаторічних реформ повною мірою забезпечити ті гарантії незалежності судової влади, які передбачені Конституцією України, профільним законом та європейськими стандартами?

Адже верховенство права починається не лише з доброчесності суддів. Воно починається і з готовності самої держави виконувати власні закони та поважати незалежність судової влади як окремої, рівноправної гілки державної влади.

Ірина БЛАГА, заступниця голови Правління Правничої асоціації «ДОБРОСУД», суддя Основʼянського районного суду міста Харкова